ГОЛОДОМОР

Пшеничне колосся, як символ життя,

Зросившись росою, тягнулось до сонця.

А в хаті голодне, змарніле дитя

Чекало матусю свою край віконця.

Не бачило бідне вже декілька діб

Ні крихітки їжі, ні рідної мами.

У полі зернинки збирала на хліб,

З останніх вже сил обіпершись руками.

Вертаючись в хату, звернулась до Бога,

Щоб голод скоріше забула дитинка,

Для неї це стала остання дорога . . .

На землю упала немов соломинка.

Ще декілька днів крізь маленьке вікно

Малі оченята чекали на маму,

Та сталося горе і в хаті давно

Лише вітерець відкриває ту браму.

Десятки років промайнуло з тих пір,

За п’ять колосків влада вбила мільйони.

Тридцяті роки нагадає папір

І в храмах країни ті пам’ятні дзвони.

Мовчанням в хвилину усіх пом’яніть,

Хто з смертю зустрівся в пшеничному полі.

У вікнах своїх ви свічу запаліть

За тих, що вмирали голодні і кволі . . .

Павло Мельник